12.12.2015

Совість

Совість

№49, 10 декабря 2015г.

2 грудня ц.р. їхав я рейсовим автобусом Куп’янськ (Промбуд)-Ківшарівка (ДК-АС). Салон ще доволі нового просторого автобуса був щільно наповнений пасажирами. О 10.30 на куп’янській зупинці «Ринок» іще до автобуса втіснилися з півдесятка чоловік. Першим зайшов до салону пенсіонер-інвалід, показавши водієві в розгорнутому вигляді своє посвідчення, з пільговим (червоного кольору) додатком. Водій стриманий, уважний, неговіркий, середнього зросту, сильної статури, доволі-таки симпатичний чоловік кивком голови дав добро інвалідові на безкоштовний проїзд.
Але коли інвалід, глянувши, що в салоні ні сісти, ні впасти – місць немає, попросив дозволу у водія сісти на ще незайняте, так зване «службове» крісло-сидіння, котре розміщене праворуч від водія, перед лобовим склом, то власник пільгового посвідчення почув «культурну» відмову водія:
- Проходьте далі по салону.
Слухняно, без жодного слова пенсіонер пройшов з метр по салону. Далі жодного кроку вже не ступити, бо люди щільно тіснилися одне до одного. Зайшла й решта пасажирів, оплативши водієві вартість проїзду. Одна із тих, що зайшли, молода пасажирка-кокетка вміло посміхнулась водієві й швиденько вмостилася в «службове» сидіння праворуч від водія. Кермувальник щось незрозуміло буркнув собі під ніс, оглянув модну пасажирку, й автобус рушив далі своїм маршрутом.
Тут страшенно обурилася жінка передпенсійного віку, що стояла біля передніх дверей автобуса й усе чітко бачила й чула.
- У цього водія, мабуть, немає совісті?! – нестримано гнівилася вона. — «Молодушці» не заперечив комфортно вмоститися в «службове» крісло, а інваліда змусив стояти-тіснитися.
- Безсовісний! – кинула в сторону водія інша молодиця з чималим набором-пакетом шпалер.
- Цей інвалід живе в сусідньому під’їзді мого будинку, — озвався один із пасажирів, — він переніс в минулому непросту хірургічну операцію. Видно, скупився на базарі й поспішає додому, де на нього чекає хвора дружина.
Забігаючи дещо наперед, засвідчу, що отак, стоячи в тісняві пасажир-інвалід, тримаючись правою рукою зверху за поручень, а в лівій руці держачи господарську сумку, їхав аж до своєї Ківшарівци.
Було неспокійно на душі. У моїй голові роїлися думки над словами обурених жінок-пасажирок на адресу водія: «безсовісний», «у нього немає совісті». У голову закралася ось така думка: «А й справді, чи в кожного з нас є совість?»
Як на мене, так є! Це вже я таке тверде рішення прийняв тоді, коли все добре обмізкував. В одних людей, я гадаю, вона проявляється повсякчас і скрізь. А в окремих – совість дещо приспана, прихована, покрита байдужістю, черствістю. І її треба пробудити, оживити.
Можливо, причитавши цю замітку, колеги-водії нашого «героя-водія» допоможуть йому це зробити. Було б дуже добре, щоб господар – роботодавець практикував обговорення таких друкованих матеріалів зі своїми підопічними, проводив відповідну роз’яснювальну й виховну роботу. Пробуджував і оживляв совість водіїв-перевізників. Адже вони щоденно мають справу з живими людьми. І працюють у сфері обслуговування, тобто на людей.

К.Сашин

От редакции. После прочтения этого письма первой пришла мысль: почему в переполненном автобусе так никто и не уступил место пенсионеру-инвалиду? Или все сидевшие были инвалидами, женщинами и маленькими детьми?