23.04.2016

Чорнобиль – це наш біль і горе

Чорнобиль – це наш біль і горе

№16, 21 апреля 2016г.

30 років тому, 26 квітня 1986 року, на Чорнобильській АЕС сталася катастрофа світового масштабу – вибухнув четвертий енергоблок. Вирвався з-під людського контролю так званий “мирний атом”, який спричинив людям велике горе. Сумарна радіація ізотопів, викинутих у повітря після аварії, була в 30-40 разів більша, ніж від вибуху атомної бомби в Хіросімі. Пожежа тривала 10 днів і забрала життя 31 людини. Першими в бій з бідою вступили тамтешні пожежники. А загалом на гасіння пожежі були задіяні 240 тисяч осіб – усі вони отримали високі дози радіаційного опромінення. 8,5 млн. людей були опроміненими. Радіацією було забруднено 155 тис. кв.км. території. В Україні від аварії на ЧАЕС постраждали 12 областей.
Цей квітневий, по-весняному теплий і сонячний день пам’ятаю до найменших деталей. Ми з дружиною порядкували біля свого новозбудованого цегляного будинку: білили вапном стовбури молодих фруктових дерев, готували земельні грядки до посадки, підмітали у дворі асфальтні доріжки. Готувалися до Першотравневих свят. Жили ми в м.Овруч, що на півночі Житомирської області, це за 50-60 км. від горезвісного Чорнобиля. Робота чомусь не ладилася: боліла голова, обважнілими були руки, сохли губи, відчувалася гіркота в роті.
Дехто з сусідів говорив, що нібито на Чорнобильській АЄС сталася якась аварія. Але толком ніхто нічого не знав, а радіо про це мовчало. З радіодинаміків більше звучала музика. Тому-то люди днями й тижнями ніяких засобів самозахисту не дотримувалися. Як завжди, пили воду з криниць, вживали домашнє молоко та різну, власного виробництва, сільськогосподарську продукцію.
Керівництво тодішньої Української РСР, на вимогу Москви, тримало в секреті всю інформацію про катастрофу та про можливі її в подальшому наслідки.
Лише далека Швеція наступного дня виявила підвищення радіації і вдарила на сполох з приводу цього в засобах масової інформації. Лише отоді заговорили й від Москви та Києва. Але ніякої конкретики, щодо заходів по охороні людського здоров’я нам, мешканцям тамтешніх регіонів, нізвідки не надходило. Навіть заборонялося на цю тему “багато говорити”. Ось цьому один з прикладів.
Пригадую, як ми, педагоги школи (ми з дружиною все життя пропрацювали на освітянській ниві), 1 Травня за вказівкою з райцентру вивели дітей 1-11 класів на демонстрацію. Було тепло, сонячно, навіть жаркувато. У дітей і дорослих, що стояли в колоні з прапорами, з транспарантами, портретами керівників КПРС і КПУ паморочилися голови, у декого з дітей з’явилась блювота, а з носа – кров, окремі діти непритомніли. Їм ми, педагоги, давали пити воду, бризкали нею на обличчя.
Коли я як завуч зателефонував до райцентру, щоб відмінити школярам першотравневу ходу, то у відповидь почув, що за розповсюдження паніки й відміну політичного заходу можу позбутися своєї посади й роботи в школі. Відтак довелося виконувати «мудрі» вказівки партійного керівництва. А через декілька тижнів у наших школах з’явилися групи найдосвідченіших медиків-вахтовиків, котрі оглядали дітей, педагогів і населення сел і міст.
Наслідки медоглядів не афішувалися, а передавалися «нагору». Але тепер відкрито вже заборонялося їсти місцеві продукти харчування й пити воду з колодязів. Дітям обмежувалося перебування на відкритому просторі, кватирки і вікна в школах мали бути щільно закритими. Вологе прибирання в класах і коридорах робилося безперебійно. А навчання в школах і здача дітьми іспитів були скороченими, а то й анульованими.
Дітей з навколишніх населених пунктів на ціле літо педагоги відвозили на оздоровлення в так звані чисті зони. При обстеженні в кожного з нас відповідні електронні прилади фіксували різні рівні накопичення ра-діонуклідів.
А згодом в окрузі всюди з’явилися попереджувальні знаки-трикутники з написами: «На узбіччі асфальтованої дороги водіям зупинятися заборонено – радіація!», «Рибу в річках та водоймах виловлювати заборонено – радіація!», «Заготівля деревини в лісі заборонена – радіація!», «Полювання на дичину заборонене – радіація!» і т.д. і т.п. Усе це давило на психіку людей, виводило зі стану спокою та рівноваги.
З часом у засобах масової інформаціі більш відкрито стали інформувати про рівень забруднення радіацією місцевості та населених пунктів. Багато сіл і міст були на державному рівні виселені, давалася компенсація й дозвіл на переселення громадян в індивідуальному порядку за власним бажанням з тих зон забруднення, котрі мали дещо нижчий рівень радіаціі, але небезпечний для проживання.
Багато виселених населених пунктів повністю обезлюднилися, стали «мертвими». Їх обносили колючим дротом. З часом вони заростали бур’яном, дикою порослю. В опустілих будинках розводилася дичина.
Через 2-4 роки в місцевих газетах з’явилися текстові повідомлення, підкріплені фотознімками про народження телятка з шістьма ногами, поросятка з приплюснутою «риб’ячою» головою і т.п. Такі повідомлення я особисто бачив у тодішній райгазеті «Жовтневі зорі» Народицького р-ну, Житомирської області.
Знайомі лікарі розповідали тоді, що й окремі діти народжувалися мутантами. Однак, це трималося в суворій таємниці. Пригадую висловлювання американського вченого-атомщика з приводу наслідків Чернобильскої катастрофи: через 10-15 років будуть квіточки, а через 20-30 років – ягідки.
Нині ми всі самі стверджуємо, що Чорнобиль – це наш біль і горе!
Десятки й сотні тисяч переселенців змушені були кидати свої домівки, обжиті місця і їхати по світу в пошуках нових місць проживання в чистих зонах. Цих людей чорнобильська трагедія перекидала з одних місць на інші. Їх душі переїхало байдуже колесо трагедії – і покотило далі, шукаючи собі нові жертви. Як хочеться, щоб рух цього трагічного колеса зупинився раз і назавжди.
1990 році Чорнобильське лихо й мою родину змусило переїхати на Харківщину. За ці десятиріччя, прожиті тут, Харківщина стала нам усім другою батьківщиною. Тут похована моя матуся, дочки вже після переїзду створили свої сім’ї, народили дітей й мешкають в Куп’янську та Харкові. Мубуть, так розпорядилася доля. Із нею треба миритися.
А от колишнє село Вільча (30-35 км від Овруча) було переселене державою одразу з усіма його мешканцями на Харківщину у Вовчанський р-н у новозбудоване село Вільча-2.
Майже щороку, відвідуючи місця родинних поховань у зоні ЧАЕС, згадуєш рідних, близьких, колишніх знайомих, друзів, котрих вже нема. Але дивлюсь на їхні фотографії – вони молоді, красиві, енергійні. Вони були тут, під тим сонцем, ходили цією ж землею, пили таку ж, як і ми воду, їли такий же хліб, плакали, сміялися, мокли під таким же дощем. Правда, до аварії на ЧАЕС було тоді все значно чистішим, безпечнішим. Зокрема, оці на українському Поліссі поля, ліси, луки, річки, водоймища. Це ж наша минувшина!
А вона була така розмаїта та гарна. Як же це все так швидко і, можна сказати, що навіки згубилося?!
Забруднені численні річки, озера, де в дитинстві купалися, загоряли, рибалили. А колись були вони пречистими та роздольними. Пригадується, на берегах цих річок місцеві жінки самоткане полотно із поліського льону вибивали, вибілювали, сушили.
Дивлячись на спустошену Чорнобилем землю, землю де ти народився, де проходило твоє босоноге дитинство, приходиш до висновку: ніхто не в змозі нас навчити любити свою землю, як ніхто не у змозі відібрати ту кровну любов.
Я ж особисто впевнений, що в житті нічого випадкового не буває. Аналізуючи непросте сьогодення й враховуючи ті великі страждання українців від наслідків Чорнобильської катастрофи, нам усім без винятку слід значно поміняти свої погляди в тому плані, що ми повинні бути як ніколи згуртованими, дружніми, розуміти одне одного, прощати будь-які образи один одному. Жити далі так, щоб очистити свої грішні душі перед своєю совістю і Господом Богом. І просити у Всевишнього в подальшому помилування для себе й своїх нащадків.
Чорнобильське горе і біль надовго поселилися в багатьох наших серцях і душах. Це те, що зробило в мені той щем і біль, з котрим треба й далі жити й мені, і моїм землякам, і десяткам тисяч ліквідаторів, і членам їх родин.
Безжальний ціп історії дуже суворо й понині молотить кожну людину, кожного чорнобильця. Але без страждань і болю людині не можуть відкритися істини життя. І після 30-річчя аварії на ЧАЕС ми ще багато років будемо писати, згадувати й розповідати, що з нами було насправді в часи Чорнобильської трагедії та після неї.
Про участь куп’янчан у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи дізнаюся з розповіді голови Куп’янської міської організації «Чорнобиль» Миколи Миколайовича Москаленка. У різні роки й місяці, починаючи з перших днів аварії в Чорнобилі, Куп’янским райвійськкоматом було призвано 553 наших земляків. Число ліквідаторів Куп’янщини поповнили й 20 медпрацівників, і рівно стільки ж працівників місцевої міліції.
Зітхаючи, Микола Миколайович з гіркотою констатує, що за всі після-аварійні роки через хвороби, пов’язані з Чорнобилем, відійшли в потойбічний світ 286 чорнобильців, серед них 2 дітей.
– Усі ліквідатори, переселенці із зони, забрудненої радіацією, діти-чорнобильці перебувають у нас на особливому обліку й під нашим медичним контролем, – уточнює лікар-терапевт Куп’янскої міської лікарні №1 Полозова Ніна Тимофіївна, котра опікується чорнобильцями. Вона досвідчений і висококваліфікований лікар з медичним стажем роботи близько 40 років, а зокрема, з чорнобильцями працює всі 30 років.
– У нашій Куп’янській лікарні №2 (с. Ківшарівка) чорнобильцями опікується лікар-терапевт Соляник Віталіна Анатоліївна, – робить уточнення головний лікар цього медзакладу Бураков Олег Дмитрович. – Усі наші медпрацівники повсякчас прагнуть у силу своїх можливостей і словом, і ділом сприяти покращенню здоров’я людей-чорнобильців.
Близько 600 чоловік чорнобильців, незалежно від їх віку, стоять на відповідному обліку в Управлінні праці і соціального захисту населення. Тут завжди їм надається необхідна фахова допомога відносно законів, що стосуються захисту людей, котрі постраждали від наслідків аварії на ЧАЕС.
Хочеться щиро подякувати спеціалістам Управління, які спеціалізуються на роботі з чорнобильцями, за їхню увагу, доброту, терпіння та повагу до цих згорьованих Чорнобилем людей. І хочу назвати їх поіменно: Кадіна Ольга Олександрівна, Колесник Наталія Василівна, Жорниченко Галина Юріївна, Медяник Світлана Іванівна, Григорова Наталія Анатоліївна, Гоцева Тетяна Євгеніївна, Галунова Наталія Анатоліївна.
У бесіді з очільником чорнобильців Москаленком М.М. дізнаюся, що нині йому й помічникам не доводиться сидіти, склавши руки. Проходять зустрічі з ліквідаторами, переселенцями, їхніми дітьми. У такий спосіб хоч частково вирішується більшість їхніх негараздів. У роботі дієво допомагають численні активісти місцевої організації «Чорнобиль», яка була однією з перших створена на Харківщині. Першим її організатором і головою був Чиркін Віктор Анатолійович. Найактивнішими серед помічників є Горбенко Олександр Сергійович, Коломійцев Валерій Георгійович, Алексєєв Олександр Іванович та ін. Ос-кільки на потреби чорнобильців в держбюджеті завжди виділяється коштів обмаль, то активістам доводиться бути “ходоками” по кабінетах місцевих чиновників та керівників районних організацій, щоб знайти допомогу й підтримку на вирішення життєво-побутових проблем.
В Україні 2016 рік визначено роком вшанування чорнобильців. До 30-річчя Чорнобильської катастрофи біля пам’ятника чорнобильцям буде проведено мітинг-реквієм. Відбудеться поминальна панахида за померлими чорнобильцями. 25 жінкам-вдовам нададуть матеріальну допомогу та вручать продовольчі набори.
У ці дні всі ми маємо проявляти особливу повагу до тих, хто у свій час постраждав від наслідків цієї жахливої аварії. Ця шана має бути всенародною.
Ці люди – герої, саме вони, ризикуючи своїм здоров’ям і життям, 30 років тому боронили світ, нашу Землю від радіаційної смертельної небезпеки. Тож у цей День, 26 квітня 2016 року, згадаймо тих, кого вже немає серед живих, і низенько вклонімося тим, котрі живуть серед нас, з нами поруч.

Ковальчук О.О., пенсіонер, інвалід-чорнобилець.