30.03.2017

Ілюзія миру

Ілюзія миру

№12, 23 марта 2017г.

Бойові дії на Сході України стали буденністю: до щоденних зведень з фронту всі ми, схоже, звикли. Війна, якої “немає” (є АТО). Це – десь там, далеко. Далеко? Від Куп’янська до лінії фронту – кількадесят кілометрів. “Атошники” мотаються автомашинами до нашого АТБ: харчі дешевше, спиртне військовим продають. У сусідньому, Дворічанському районі, відомому своїми мисливськими угіддями, полювання заборонене – через близькість до зони АТО. “Десь” – це недалеко. Проте нас, мирних мешканців, це на диво мало турбує. А що про це думають наші хлопці там, на “передку”, в окопах? “Окопна стратегія” – думки рядових “роботяг війни” часто-густо важать більше, ніж теоретичні висновки “паркетних генералів”.
У воєнкоматі познайомився з Русланом. Доброволець – прізвище не називаю зі зрозумілих причин. Добровольців в нашому місцевому воєнкоматі я зустрічав двох типів. Перші – колишні військові або міліціонери з досить високим званням: такі ладні навіть хабара дати, аби лишень потрапити в діючу армію. Добровільно вони йдуть не стільки воювати, скільки заробляти. Другі – патріотично налаштована молодь – юнаки, які не хочуть сидіти вдома “в той час, коли Україну рвуть на шматки”. Руслан – з других – інтелектуально розвинена молода людина, висловлює цікаві думки, які пропоную до Вашої уваги.
Отже, за що воюють наші земляки. Окрім, зарплати, само-собою. Здається, відколи добровольчі батальони з фронту прибрали, патріотичного запалу там поменшало. “Поменшало”, – погоджується мій респондент: “А мотивація залишилась проста – не пустити війну до своїх домівок, до рідних. Не пустити руйнацію всього навколо, масові відверті вбивства військових чи ні, але – живих людей”. Наскільки реально, що масове людське безумство, зване війною, докотиться до наших місць? Відповідь шокувала: “Більш, ніж реально. Звідки взагалі у Вас, мирних, думка про нереальність війни? Люди просто про це не думають, бо не хочуть думати про погане. Нереальність цю вони самі собі вигадали і будуть в неї вірити доти, доки снаряди й кулі не засвистять над головою. Ілюзія миру”.
Не можу не погодитись – на Харків і Маріуполь у Путіна були ті ж плани, що й на Донецьк з Луганськом.
– Думаєш, є вірогідність удару на Харків? Маріуполь, здається, потрібніше – “змичка” з Кримом, – ставлю стратегічне питання. Відповідь отримав розгорнуту: “Потрібен і Маріуполь, і Харків – як мінімум. В разі вдалої євроінтеграції між Україною й Росією має бути буферна держава, а не спільний кордон. Для чого тоді у Валуйках стоять ешелони з танками? А вглиб розгорнуто ударне угруповання російської армії? Командуванню, певно, це відомо. “Атошникам”-дворічанам влада щедрою рукою роздає обіцяні земельні наділи – на самому кордоні. Який, питаєш, сценарій можливого наступу? Без завуальованого використання регулярної російської армії не обійтися – самих лише військових формувань ДНР-ЛНР замало, як для взяття Харкова. Але ж цілком досить для прориву на вузькій ділянці фронту. Де? Не вглиб України, а вздовж кордону вони підуть – буквально двадцать-тридцять кілометрів. Досвід є – подібна тактика застосовувалась – з-за кордону лівий фланг наступаючих прикриває російська артилерія. Якнайшвидше доскочити Куп’янська – стратегічного залізничного вузла, що відкриває шлях на Харків.”
Пригадуєте, яка потужна дезінформація прокотилася Куп’янщиною: дату “захвату” залізниці знала найостанніша бабуля на базарі. Схоже на приспання пильності.
За описаного сценарію дуже доречно застосувати десант чи підпільні групи для захоплення об’єктів залізничної інфраструктури. Взяти під контроль якнайдовшу лінію залізниці і відкрити кордон для ешелонів з танками. І дарма, що з шахтарських чобіт виглядатимуть солдатські онучі. Пригадайте, як нахабно й потужно захопили Дебальцеве – під час Мінських перемовин, начхавши на міжнародну спільноту. А нині? Зовнішньо-політична ситуація змінюється не на користь України. Трамп – в США, втомлена від “українського питання” Європа – їхньому великому бізнесові вже давно набридло нести збитки від торгівельних санкцій. Розрахунок на те, що терпіти збитки набридне і олігархату Росії, який, зрештою, скаже росіянам, що “Путін устал” – виявився надто довготривалим. Слід зауважити, що “реформами” наша еліта морочить голову не лише власним громадянам, а й Заходу. І це також набридає. Можуть, зрештою, плюнути і “злити” Україну. “Скільки ж можна гатити сюди гроші?”
Це все – велика політика. А маленька – вона у Вашій, читачу, схудлій кишені. Якщо без патріотичної риторики і політичної мішури: підняли добробут? Комуналка і цінники на полицях магазинів немов сказилися. Ви помічаєте, які ми всі стали сердиті і роздратовані? В сім’ях почастішали нервові зриви, сварки – не через відношення між подружжям, а через безгрошів’я. Людина працювала місяць, а в день, здавалось би, радісний (післязарплатного шопінгу), на душі – гіркий осад. Підвищення “мінімалки” – рятівна соломинка? В те, що це не розкрутить інфляцію, не вірять навіть пенсіонери. Ми, східняки, принаймні, обуреними себе відчуваємо. Повірте, на Західній Україні люди ще більш роздратовані. Заради чого? За пустопорожні обіцянки люди мерзли і билися з міліцією на Майдані? Вступали до націоналістичних добробатів, які влада, щойно небезпека зменшилась, так безпардонно розігнала? Але ж кров людська – не водиця – задарма розливати її не годиться.
Що не кажіть, а воювати за гірше життя – це якось нелогічно. Об’єктивно, так і є. І що собі думають ті п’ятсот людських “організмів під куполом” у Києві? Що Бога за бороду тримають? Здається, лише вони не розуміють, що головний ворог української державності – не на Сході України. Найбільша небезпека – бідність і корупція. Не за Порошенка та інших політиканів піднімалися Майдани – проти бідності і корупції. І не за Росію повстали донбасяни – також проти бідності і безнадійністі (це згодом з’явилися “вєжлівиє люді” і Камази з “кадировцями” і почали стріляти). І там, і там відбулися керовані соціальні вибухи. А воювати… люди, звичайні люди, втомилися. Недавно нам здалися кілька вояк з “того боку”. Молоді пацани – з мобілізованих. Ось як вони пояснюють свій крок: “Ми не фанати “Русского мира”, на “бойове хрещення” нас послали вперед, самі йдуть слідом. Коли ми підійшли близько до позицій, наші почали по нас стріляти, і ми вирішили здатись нашим”. Ви що-небудь зрозуміли? “Наші” – це хто? “Наші – наші” чи “наші – ваші”? – питаю. “Наші – ваші” – відповідають. Нісенітниця якась виходить. Вони й ті, й ті, виходить, що “наші”.
Чим же закінчиться ця “дивна” війна, якої “немає”?

І.Лиманський