08.07.2017

Теорія манкуртства

Теорія манкуртства

№27, 6 июля 2017г.

Манкурт – людина, яку взяли в полон і шляхом нелюдських страждань позбавили пам’яті про минуле, перетворивши на бездушну рабську істоту, повністю підвладну новим хазяям. (По Ч.Айтматову)

Живу на світі довгенько, місто своє знаю, сподіваюсь, непогано. Ось і вирішив під старість поділитися деякими своїми знаннями з усіма небайдужими. Пам’ятаю дуже добре міський парк відпочинку на місці теперішнього парку Перемоги-Мокієвської. До відкриття парку ім.Ленінського комсомолу в 1967 році (теперішній міський парк) в старому парку відпочинку був літній кінотеатр, танцмайданчик, “генделики” по його периметру. А от про будь-які поховання в цьому парку не було й не могло бути жодної мови, бо їх там не було – поховання доби громадянських протистоянь 20-х років ХХ ст. містилися та й зараз знаходяться за меморіалом пам’яті “Невідомий солдат” в парку, посеред дерев – забуті й недоглянуті. З якогось дива за “совєцької” доби згадали про жінку-командира бронепоїзда, яка везла в незалежну на той час Україну більшовицько-есерівську ідеологію, замішану на крові і червоному терорі. І постав пам’ятник поклоніння тій, що везла на бронепоїзді смерть прадідам тих, хто зараз вклоняється пам’яті цієї особи. От такі ми є, Івани, “родства нє помнящіє”.
Пам’ятаю, як, десь з років 6-7 тому, у ЗОШ №4 адміністрація викинула на смітник стенди с фотографіями про те, як відкривали пам’ятник М.Ф.Хімушину, як стояли в почесній варті біля його могили кращі учні школи та родичі льотчика – московського хлопчика, який поклав життя за визволення нашого міста. І чи не є це найкращим прикладом україно-російської дружби, гідним наслідування і вшановування? А що зробила дирекція школи з цими безцінними артефактами? На смітник, без вагань і “сожалєній” – що манкуртам свята пам’ять? Лише зайвий головний біль.
А чого варта новітня історія гімназії №1, серед сторінок якої є і такий епізод – боротьба батьків, частини педколективу, громадськості з намаганнями тодішньої влади перетворити заклад освіти в нічний розважальний клуб з паркінгом і доступними “утєхамі”. (Для тих, хто забув цю ганебну історію, нагадую, що трапилась вона за головування М.І.Римського). Гімназію тоді вдалось зберегти. Якими окриленими перемогою були діти, педколектив – дух свободи, рівності і братерства оселився в цих стінах, здавалось, назавжди. Як же прикро був вражений, коли відвідав святкування 25-річниці створення гімназії. Дух невситимої свободи мислення, висловлювань, міркувань приборкано і загратовано безкінечними циркулярами, формалізмом і “расєйскім” “нізз-я!” А як інакше? Чи розуміє, взагалі, директор української гімназії педколектив і учнів, якщо вона не спілкується українською мовою? Під час святкування складалося таке враження, що 25-літня славна історія цього закладу тільки тим і тримається, що сьогоденними справами і досягненнями дирекції. Ніхто навіть не згадав імен тих, хто творив історію гімназії, а зараз творить історію сучасної науки, техніки, медицини. А скільки славних перемог за чверть століття в різних царинах отримали випускники минулих років! Як прикро, що так нівелюється, зводиться нанівець праця педколективу, не беруться за взірець і наслідування досягнення попередників, а практикується швидкоплинне поклоніння “халіфу на час” – поклоніння і прославляння тих, хто тут і зараз.
А намагання теперішньої влади в черговий раз, перед виборами, нагадати про свою присутність потенціальним виборцям черговою демонстрацією повного невігластва уже і не засмучує навіть, а лише констатує той факт, що ми іншої влади і не заслуговуємо. Це я маю на увазі “містечковий кітч”, який влада продемонструвала всьому місту у вигляді так званого загальноміського випускного балу. В українському місті жодного слова українською мовою не пролунало зі сцени ні від Героя України, ні від міського очільника, та й, взагалі, українську-солов’їну навіть на порозі постояти не допустили ні освітяни, ні заїжджі “звйозди”.
Такі-то, брате, часи настали, викинули неньку з хати, бо мачуху вподобали!

Остап Цвях