23.12.2017

Божа кара неминуча!

Божа кара неминуча!

№51, 21 декабря 2017г.

«Все бачить Бог. І він судити буде,
Не вислухавши пізнє каяття…»
(Соломія Українець)

Ці події відбулися у нас на Куп’янщині в с.Колісниківці в минулому столітті. Розповів мені про них уродженець цього села, який попросив не називати його, оскільки ці події прямо стосувалися його родини.
Ще до більшовицької революції в Колісниківку з Маріуполя приїхав молодий хлопець на ім’я Семен. Прізвище його називати не варто, хоч нащадків після нього не залишилося, але є однофамільці, на яких незаслужено може впасти тінь його кривавих злочинів. Жив Семен незаможно, бо був і не працьовитий, і не хазяйновитий. Закохався він в місцеву дівчину, але та не розділила цього кохання, бо покохала іншого, з яким згодом одружилася і народила йому трьох синів. Семен також одружився з іншою дівчиною, котра народила йому сина і доньку, але образу за нерозділене кохання затаїв.
Коли почалися розкуркулювання, колективізація, репресії, Семен вступив до більшовицької партії і, звичайно ж, опинився у вирі цих кривавих подій. Влада у нього була необмежена і він з насолодою упивався нею. Бо, керуючись не законом, не власною совістю, не мораллю, а лише «революционным правосознанием», міг на свій розсуд карати і милувати, міг будь-кого запроторити на Соловки чи до Сибіру, вигнати з хати, позбавити не тільки всього майна, а навіть і життя. Пригадав він і давню образу за нерозділене кохання, за яке вирішив помститись. Коли розстрілювали «ворогів народу» та інший «классово чуждый элемент», Семен зарахував до них і близького родича своєї колишньої коханої. Та не просто зарахував, а вирішив особисто розстріляти. Семен вистрілив хлопцю в голову, але той не відразу упав замертво, а ще встиг сказати своєму вбивці, дивлячись йому прямо в очі: «Я зараз помру, а ти будеш помирати 20 років!» Ці слова виявилися пророчими. Першою з невідомої причини у Семена померла 20-річна донька. Для нього це був страшний удар. Односельці розповідали, що на похороні, коли труну з донькою опустили в яму, він і сам стрибнув туди, то ж його довелося витягати з ями. Ще не загоїлися душевні рани за донькою, як Семена спіткало друге страшне горе – загинув син, який у потягу переходив з одного вагона в інший, зірвався між вагонами і потрапив під колеса.
З тих трагічних часів минуло 20 років: вони для Семена були суцільним стражданням, наповненим незатихаючою тугою за передчасно загиблими дітьми. А інших у нього вже не було.
Одного літнього дня Семен прийшов у двір до колишньої коханої, яка вже була вдовою, впав на коліна і, захлинаючись сльозами, почав сповідуватися: і як він розстрілював її родича, і як той напророкував йому повільну смерть протягом 20 років, і як те пророцтво збулося. Адже ці останні 20 років свого гріховного життя він не жив, а дійсно повільно помирав у пекельних душевних муках. «Я все зрозумів – це мені Божа кара», – сказав крізь ридання Семен, покидаючи двір. Він пішов і більше його живим ніхто не бачив. Семенів, уже напіврозкладений, труп випадково знайшли в човні на Осколі серед заростей очерету. Семенове каяття виявилося запізнілим і Бог не вислухав його. Та й екстрасенси стверджують, що найстрашнішу силу мають прокляття перед смертю жертвою свого вбивці.

Олександр ЗУБАР, член Національної Спілки журналістів України