14.07.2018

Тяжка доля доньки Пушкіна

Тяжка доля доньки Пушкіна

№28, 12 июля 2018г.

«Наші діти – це наша старість»
(О.С.Пушкін)

7 березня буремного 1919 року, який Марина Цвєтаєва назвала «страшним», в Москві в маленькій кімнатці, яка знаходилася в провулку Собачому, від голоду померла одинока 86-літня старенька. Звали її Марія Олександрівна Гартунг. В дівоцтві Пушкіна. Це була старша донька класика російської літератури Олександра Сергійовича Пушкіна.
Марія Олександрівна народилася в Петербурзі 19.05.1832 року. З усіх дітей поета вона була єдиною, хто зберіг у пам’яті хоч якісь спогади про свого знаменитого батька, який жартома називав її «беззубая Пускина» та «маленькою літографією з моєї особи». Адже коли він загинув, Марії було вже 4 роки, а її молодша сестра та брати були зовсім маленькими, тому батька не пам’ятали зовсім. В дитинстві Марія одержала чудове домашнє виховання. В 9 років вона вільно володіла французькою і німецькою мовами. Згодом успішно закінчила привілейований Катерининський інститут. А в 20 років стала при царському дворі фрейліною імператриці Марії Олександрівни, дружини Олександра ІІ. В 28 років вона одружилася з генерал-майором Леонідом Гартунгом, керуючим імператорськими кінними заводами в Москві і Тулі. Вони прожили разом 17 щасливих років, хоч дітей подружжя не мало. Та в 1877 році її чоловіка незаконно і необгрунтовано, за наклепом звинуватили в привласненні казенних грошей, чого він не міг знести і застрелився. В своїй передсмертній записці він написав: «Клянусь всемогутнім Богом, що нічого не вкрав і своїх ворогів прощаю». Так у 45 років Марія Олександрівна залишилася одинокою бездітною вдовою без будь-яких засобів для існування. Якийсь час жила у брата Олександра Олександровича, що також рано став вдівцем, виховувала його дітей. А згодом імператор Олександр ІІ призначив їй щомісячну пенсію в 200 рублів. Марія Олександрівна на все життя залишилася вірною своєму чоловіку, вдруге заміж не виходила і брала активну участь в будь-яких заходах, присвячених пам’яті її батька. В 1880 році вона з сестрою і братами була присутня на урочистостях з нагоди відкриття пам’ятника О.С.Пушкіну на Тверському бульварі. Мало хто знає, що, коли Лев Толстой познайомився з Марією Олександрівною на одному з прийомів у Тулі, він був так вражений її зовнішністю, що наділив нею свою героїню Анну Кареніну в однойменному романі. А у зовнішності Марії Олександрівни на диво гармонійно поєднувалися і краса матері і екзотика батькових африканських предків-ефіопів.
Після більшовицького перевороту радянська влада позбавила Марію Олександрівну і пенсії, і даху над головою, незважаючи на величезні заслуги її батька перед російською культурою. Вона опинилася у безвихідному становищі. Все, що можна було продати, було нею продано. Твори О.С.Пушкіна вивчали в школах, його ім’ям називали вулиці, площі, театри, йому ставили пам’ятники. А його безпритульна рідна донька голодувала, нікому непотрібна. Та світ не без добрих людей. Марію Олександрівну прихистила у себе сестра колишньої її покоївки. Мати легендарного «чорного барона» Петра Врангеля Марія Дмитрівна, хоч і сама належала до «ворожого класу», завдяки своїм зв’язкам вийшла на самого наркома освіти А.Луначарського і поклопотала про призначення Марії Олександрівні персональної пенсії. Як не дивно, але, пройшовши всі бюрократичні процедури і формальності, колегія наркомпросу 29.01.1919 року винесла рішення «призначити М.О.Гартунг субсидію в розмірі 1000 рублів щомісячно за рахунок літературно-видавничого відділу». Але трохи більше, ніж через місяць після цього рішення, Марія Олександрівна 7 березня померла голодною смертю, так і не встигнувши отримати призначену їй субсидію.
До кінця своїх днів вона щодня і в дощ, і в сніг, і в спеку, і в мороз йшла на Тверський бульвар до пам’ятника своєму батьку, якого сама ледь пам’ятала, сідала там завжди на ту саму лавку і сиділа наодинці з пам’ятником до темна. Поховали її ті самі добрі люди на цвинтарі Донського монастиря. Її могила збереглася до цього часу. А от Собачий провулок, де вона жила останні роки і померла, зник при будівництві Нового Арбату.

Олександр ЗУБАР