11.08.2018

Героям – Слава!

Героям – Слава!

№32, 9 августа 2018г. 

Дев’ять днів минуло з того трагічного дня, коли наш земляк, Плотніков Василь Васильович, захищаючи з побратимами східні рубежі нашої країни України від мордорства хаоса і беззаконня, прийняв останній бій і віддав своє молоде життя за нашу свободу і незалежність, за мирне небо над нашими головами. Майже ровесник нашої Незалежної (народився в 1992 році), хлопець не знав іншої країни, бо з молоком матері та з розповідями старших всотував у себе любов до рідної землі, до своєї України. Для батьків він був первісточком, то й назвали його на честь батька Василечком, щоб був він гідним продовжувачем роду, прикладом для братів та сестер. Щедро нагородив Господь цю сім’ю діточками – сімох синів та дочок виховала сім’я Плотнікових. Але ніколи не забуде серце матері того щему, того щастя, коли прикладала до грудей свого первісточка і мріяла про його майбутнє, заколисуючи своє мале дитятко; як тріпотіла щастям її душа, коли вперше в житті почула тремтливе синове – мама… Підростав синок, допомагав доглядати меншеньких, допомагав і по господарству. Та й хіба можна було інакше – вижити в буремні 90-ті, роки становлення молодої держави, всім було, ой, як непросто, то що вже й казати про таку велику сім’ю. Та не опускали рук ні батьки, ні діти – трималися купки, то й виживали. Великих статків не надбали, зате твердо засвоїли, чого вартує трудова копійка і чим пахне хліб. Підростали діти, виріс і первісток Василько, змужнів. Йому б пару виглядати та будувати своє гніздечко, аж тут – війна! Та така оманлива, така підступна – хто, кого, з ким і як – скількох несвідомих вона звела на манівці зневіри! Та сільський хлопчина, який все життя на повні груди вдихав пахощі рідної землі, не мав жодного сумніву – на його країну напали, хочуть сплюндрувати його святиню – треба йти й захищати! Спочатку Василько відслужив строкову службу, а згодом підписав контракт. Загинув герой у нерівному бою, коли їм вчотирьох довелося тримати оборону проти п’ятнадцяти загарбників. І відбувався цей бій не десь за тридев’ять земель, а зовсім поруч з нами, за якихось 110 кілометрів від Куп’янська. То хіба ж міг Василько допустити, щоб чужі хижі ручиська тягнулися до його сім’ї, до його рідної хати, грабували його землю, кіптявою пожарищ закривали синє небо, яке навіки закарбувалося в його очах… Якщо це хоч якось зможе Вас підтримати, то знайте, Мамо й Тату, скільки сліз впало за Вашим Василечком з очей зовсім незнайомих Вам людей, скільки їх ще впаде за розстріляним та скаліченим війною нашим майбутнім, за нашими синами і доньками, які кладуть свої молоді голівоньки за наш мир і спокій. Але знайте і те, що треба жити, щоб донести правду про силу їх подвигу, про силу їх любові до рідного краю, щоб потім вкласти цю правду в серця і душі тих, хто прийде на цю святу, политу потом і кров’ю землю після нас. І нехай незримими поводирями для всіх наступних поколінь стануть наші небесні захисники, серед яких у вічному строю разом з іншими і Ваш синочок, Ваш Василько. То ж будемо жити!

Громадянка Че