20.10.2018

Олег Басилашвілі про сталінізм

Олег Басилашвілі про сталінізм

№42, 18 октября 2018г.

«В кожному домі, в кожній родині жив свій біль»
(Олег Басилашвілі)

26 вересня ц.р. відомому радянському і російському актору театру, кіно та телебачення, Народному артисту СРСР, одному із секс-символів СРСР, великому другу України Олегу Басилашвілі виповнилося 84 роки. А 80 років тому в 1938 році в СРСР досяг свого піку великий сталінський терор, від якого постраждали і близькі Олега Валеріановича.
Олег Басилашвілі народився у Москві, тут пройшло все його життя. А пращури актора прибули в Грузію з території сучасної Туреччини близько 400 років тому. Радянському глядачеві Олег Басилашвілі запам’ятався по його блискучих ролях в таких кіношедеврах, як: «Вокзал для двох», «Вічний поклик», «Службовий роман», «Дні Турбіних», «Піднята цілина», «Змова послів», «Повернення «Святого Луки», «Про бідного гусара замовте слово». Всього в кіно ним зіграно 37 ролей.
За сімейними переказами, дід Олега по батьківській лінії Ношреван Басилашвілі, який до більшовицького перевороту служив у поліції, одного разу спіймав і відправив до в’язниці двох бандитів. Прізвище одного з них було Джугашвілі. Не відомо чи запам’ятав колишній бандит Сосо Джугашвілі свого кривдника Ношревана Басилашвілі і чи мріяв неодмінно помститися йому, але коли він вже був «геніальним вождем і учителем, батьком всіх народів», у 1939 році серед білого дня прямо на вулиці Ношревана схопили енкаведисти. У НКВД його чекісти побили так, що звідти він вийшов повним інвалідом і відправляти його до ГУЛАГу вже не було жодного сенсу. Другий дід по матері Сергій Ільїнський був з родини священиків і сам закінчив духовну семінарію. Та після революції, коли більшовики винищували духовенство, він перекваліфікувався в архітектора, був неперевершеним майстром своєї справи, реставрував храми у Московській губернії.
Але у більшовицької влади він мав тавро «буржуя». А його донька – мама Олега Валеріановича, носила тавро «буржуйської доньки», за що їй тривалий час відмовляли у вступі до інституту. Самого ж Сергія Михайловича неодноразово доставляли до НК і піддавали нелюдським катуванням, вимагаючи віддати золото, якого у нього не було. Та чекісти чомусь були переконані, що воно все ж є. Згодом бабуся розповідала Олегу, що його дідуся чекісти прив’язували за руки і ноги до високої, під саму стелю, драбини і тримали там без води, їжі і туалету по 2-3 доби. Потім знесиленого, змученого відпускали на деякий час і знову повторювали цю нелюдську процедуру. Помер Сергій Михайлович у 1936 році, рік не доживши до великого сталінського терору. А то страшно навіть уявити, що б його чекало. У батька Олега Валеріана Ношревановича, який був директором Московського технікуму зв’язку, під ліжком постійно стояла валіза з парою вовняних шкарпеток, ліками, білизною. Він у будь-яку мить чекав арешту і завжди був готовий до нього. Адже в їхньому районі Москви щодня зменшувалася кількість вікон, де увечері горіло світло. Заарештовували цілими родинами. У мами Олега була подруга Елла, яка настільки боялася арешту, що збожеволіла, не пізнавала навіть свого сина, сприймала його за агента НКВД, тому потрапила до божевільні. Ще один мамин колега, якого НКВД силоміць завербували агентом, щоб не обмовлювати безвинних людей і не брати гріх на душу, повісився прямо на робочому місці. І подібних історій було безліч.
У сталінську епоху виросли цілі покоління, які знали, що в тюрмах і концтабрах томилися сотні тисяч, мільйони їхніх матерів, батьків, братів, сестер, друзів, які в нелюдських умовах безкоштовно за рідку табірну баланду будують будинки, шахти, заводи, електростанції, залізниці, вручну валять ліс, у крижаній воді голими руками миють золото, помирають від непосильної каторжної праці, виснажливого голоду, лютого морозу. Знали, але кричали: «Да здравствует великий Сталин!», і весело співали: «Эх, хорошо в стране советской жить!», а в сталінських таборах мученицькою смертю загинуло 60 000 000 радянських людей. Від цього Олег Басилашвілі ніяк не може позбутися постійного болю і сорому за таких співвітчизників. Нині в Росії активно героїзують особу Сталіна. Є такі і в Україні. Олег Валеріанович говорить, що таких людей він би запропонував хоч «на місяць відправити в табори, з неодмінним зобов’язанням – випустити їх через місяць. І табори повинні бути сталінського типу: з тим харчуванням, з тими роботами, з вошами, зі смертями, з розстрілами…». Чи знайшлися б серед сталіністів добровольці? Питання – риторичне. Тому Олег Басилашвілі активно виступає проти відродження сталінізму в будь-якій його формі. Він свято пам’ятає слова свого батька-фронтовика Валеріана Ношревановича, що найщасливішим періодом в його житті була війна. Так, війна! Як це не дивно. Тому, що вони, фронтовики з власної волі йшли на смерть, були вільними і помирали в ім’я того, що їм було найдорожчим – своєї родини і своєї Батьківщини. А це не те, що за доносом якогось стукача безвинно йти на розстріл!
У Росії, де він народився, виріс і на яку працює все своє свідоме життя, йому зараз нелегко. Дуже нелегко. Особливо після того, як він засудив анексію Росією Криму, окупацію нею Донбасу, неоголошену війну проти України, що викликало цілий шквал обурення серед «патріотів» і цькування з їх боку цього великого Актора і великої Людини. А ми побажаємо нашому другу Олегу Валеріановичу творчих успіхів, наснаги, міцного здоров’я на довгі роки і мужньо пережити всі ці життєві негаразди.

Олександр ЗУБАР, член Національної Спілки журналістів України